Желание богатства - это и есть бедность, а безразличие к богатству - свидетельство достатка и благополучия. (В.А.Старковский)
(случайный аффоризм)
Украинские народные сказки
Чабанець.
Був собі чабанець, та такий, що ще змалку все вівці пас, більш нічого й не знав. й От раз і випав йому з неба камінь,— у вісім пудів. То він було усе грається тим каменем; оце причепить до батога та як кине угору, а сам спати ляже на цілий день; прокинеться — аж ось і камінь летить, та як упаде, то так було у землю і вгрузне. А то візьме покине серед степу сіряк, тим каменем навалить, то хай там три чоловіки, або й більш, а не візьмуть. Мати було його лав:— Що Ти, дурний, тягаєшся з такою каменюкою? Ще підірвешся!
А йому й байдуже: катає та й катає той камінь. От до того царя, що в його царстві той чабанець був, та став підступати під город змій; пудів по тридцять каніяНЯ перевертає, кидає та дворець собі будує, І вимагає, щоб той цар за нього свою дочку оддав. Цар перелякавсь, давай засилати скрізь по царству, по волостях бумагу, чи не найдеться де такий богатир, щоб того змія знищив. Шукали-шукали, не находиться. А той чабанець прочув та й похваливсь:
— Я б того змія,— каже,— батогом забив. Він, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, донесли цареві у вуха; той і вимагає, щоб він прийшов. От приступив він до царя, цар подививсь, що він такий малий, та й каже:
—Що ти кажеш! Ти ще молодий. А він звісно: хлоп’я.
— Нічого,— каже.
Ну, ото дає йому цар два полки солдат (полк співаків і полк музикантів). Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то неначе він уже років двадцять у війську служив. Тоді цар тільки руками сплеснув.
От, не доходячи за стільки там гін до того змія, кида чабанець свої полки і наказує:
— Дивіться ж,— каже,— як із змійового двірця з труби піде дим, то я його побив, а як піде полум’я, то він мене.
Покинув те військо, а сам і пішов. А той змій та такий був сильний, що за гони до себе не підпускає, так диханням і побиває. От як забачив змій чабанця, зараз дмухнув. Аж ні, той і не зворухнеться.
— Ну,— питає,— за чим, добрий молодець, зайшов? Чи будем битися, чи миритися?
— Не з тим добрий молодець ходить, щоб миритися, а з тим, щоб битися.
Змій йому й каже: — Та ти піди ще три роки погуляй, а тоді і приходь.
— Ні,— каже,— я вже гуляв.
— А чим ти,— питає змій,— мене будеш бити?
— А оцим батогом.
А в нього батіг там, може, з цілої волячої шкури сплетений, і камінь той на кінці прив’язаний.
— Ну,—каже змій,—бий мене!
— Ні, бий ти мене попереду.
От у змія меч на три сажні залізний чи стальний, як ударить він чабанця ним, так меч на шматки і розскочивсь.
— Держись же,— каже чабанець,— тепер я ударю.
Як шмагоне його тим камінцем,— змій тут і розпластавсь, і дим пішов у трубу.
Тут військо таке раде, музиканти грають, спі-
ваки співають, цар чабанця стрічає, бере зараз під руку, веде у дворець. От оддав цар за нього дочку, побудував їм дворець, живуть вони собі.
А інші царі і почали розбалакувати, що як-таки свою рідну дочку та оддати за чабана! Цареві вже і самому жалко, і засилає він скрізь бумаги, чи не найдеться де такий богатир, щоб того чабанця міг убити. Скоро і найшлось двоє. От спорядили їх, і пішли вони до того чабанця. Прийшли, він і питає:
— З чим, добрі молодці, прийшли? Чи будем битися, чи миритися?
— Авжеж,— кажуть,— що битися. От один як ударить через ліве плече, так меч і розскочивсь. А другий як ударить навхрест через праве — тільки сорочку перерубав. Тоді чабанець устав, узяв їх обох, як здавив докупи, так маслаки з них посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало, пішов він до нього і не величає, а прямо каже:
— А що, бачиш це? Таке і тобі буде! Тоді і годі цар його чіпати.
|
